Бібліотека Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

«В’ячеслав Чорновіл-людина, яка пробудила Україну» (до 80-річчя з дня народження)

  • 0

«В’ячеслав Чорновіл-людина, яка пробудила Україну» (до 80-річчя з дня народження)

«Дай Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні-маючи, щоб не довелося потім гірко любити-втративши.»

В’ячеслав Чорновіл

Чорновіл В.

Тесляр, редактор, літературний критик, політв’язень, журналіст, кочегар, лідер партії Народний Рух України, ініціатор заснування Української Гельсінської спілки – це все про В’ячеслава Чорновола. Основними джерелами вивчення життя і творчості є його десятитомне видання його праць, яке було започатковано в 2002 р. Міжнародним благодійним фондом В’ячеслава Чорновола та видавництвом «Смолоскип». До I тому вміщена літературознавча спадщина, рання журналістська діяльність 1956-1966 рр., критичні твори періоду 1963 – поч. 1970-х рр., 1983-1984 рр., кінець 1980-х рр. До II тому увійшли публіцистичні твори «Правосуддя чи рецидиви терору?», Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). У III томі вміщено самвидаві документи поза цензурного журналу «Український вісник». У двох книгах IV тому епістолярна спадщина. До V тому ввійшли документи і матеріали з 1970-1984 рр.; VI томі розміщено матеріали державотворчої діяльності В. М. Чорновола; VII томі – статті, виступи, інтерв’ю В. Чорновола як політика; VIII томі – виступи у Верховній Раді України, інтерв’ю, статті 1993-1995 рр. [14, 279.] Однією з перших фундаментальних праць про В. Чорновола та його діяльність є книжка київського науковця В. Деревінського «В’ячеслав Чорновіл: журналіст, борець, державотворець», де розглядаються громадсько-політична державотворча діяльність та надано вагоме значення формуванню суспільної та політичної позиції, громадській роботі, творчій праці, періоду заслання та внеску політика у встановлення державності в Україні [3]. У 2016 р. побачила світ праця М. Главацького «В’ячеслав Чорновіл» із серії «Творці державного престижу», де автор відтворює життя, творчість, політичну діяльність борця за українську національну ідею [5]. Того ж року була представлена монографія В. Деревінського «В’ячеслав Чорновіл: дух, що тіло рве до бою. Доля кидала його в найнижчі низини і підіймала до найвищих висот».[5]

В’ячеслав Чорновіл був не лише політиком, а й талановитим літератором і публіцистом. Його творчість була викликом тогочасній дійсності. Ще навчаючись на першому курсі він почав переоцінювати власні погляди на суспільно-політичну дійсність. Він, як типовий представник першого повоєнного покоління молоді, яке відчуло холодне віяння комуністичних репресій, голодне життя і жах війни, рано подорослішав. Багато хто з цього покоління відчув у генах, як висловився В. Чорновіл, тривогу за себе, своїх близьких, рідну Україну [5].

1955 р. він вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. На другому курсі Чорновіл навчався вже на факультеті журналістики. Атмосфера тут була більш розкутою порівняно з філфаком, та все ж таки не творчою в прямому значенні цього поняття. Розуміючи, що основою журналістського фаху є філологія, юнак уже під час студентської практики брався за літературні й театральні рецензії, писав коротку літературознавчі есе (про Василя Чумака, Василя Симоненка) [5].

Свою дипломну роботу В Чорновіл присвятив письменнику XIX ст. Борису Грінченку. «Вибір теми та приїзд до Львова в пошуках матеріалів для написання дипломної роботи були знаменними для нього», – написав дослідник В. Деревінський. Погляди Б. Грінченка, осмисленні під кутом виміру життя Західної України з її українськомовними містами, масовим українським патріотизмом, мали великий вплив на становлення особистості В’ячеслава Чорновола [5].

Уже тоді В. Чорновіл почав проявляти опозиційність, позаяк донедавна досліджувати життя, творчість, громадську діяльність Б. Грінченка заборонялося.

У травні 1963 р. В. Чорновіл переїздить працювати зі Львова до Києва [5], де почав співпрацювати з літераторами-шістдесятниками. Тоді ж формуються два центри національного руху – Львів та Київ.

В’ячеслав Чорновіл, який виріс у Наддніпрянській Україні, а згодом відчув атмосферу Західної України, добре усвідомив потреби й можливості народу, який заселяв обидва береги Дніпра і Збруча [5]. В. Чорновіл був лідером, талановитим організатором, а надалі – захисником українського слова та національної культури.

Шістдесятники проводили різноманітні масові акції, вечори пам’яті, дискусії з національного питання, створили Клуби творчої молоді, у яких відкривалися різні секції (художників, літераторів, театралів), організовували концерти, фестивалі, екскурсії, мандрівки, зустрічі з працівниками вищих навчальних закладів. Та основним було розповсюдження самвидаву, який друкували на машинках або перефотографували [1].

В. Чорновіл займався підготовкою та розповсюдженням самвидаву. Це були опозиційні видання, які розвінчували негативні суспільно-політичні тенденції розвитку СРСР та України. М. Хрущов розпочав репресії проти творчої інтелігенції: перестали друкувати твори митців, забороняли проводити вечори, клуби творчої молоді, звільняли з роботи працівників. Як пише В. Деревінський: «У 1964 р. українську спільноту шокував підпал українського відділення центральної наукової бібліотеки Академії наук УРСР, у результаті чого згоріло близько 600 тисяч одиниць зберігання». [5].

У ході посилення тиску влади на нове покоління інтелігенції В. Чорновіл зумів у вересні 1964 р., за переведенням ЦК ВЛКСМУ перейти працювати в редакцію київської газети «Молода гвардія», на той час зонального видання для кількох областей України. Спочатку працював завідувачем відділу промисловості, а через 2 місяці очолив відділ ідеології, який тоді висвітлював також і питання мистецтва, культури та літератури. З весни 1965р. – звільнено і переведено в кореспонденти [6]. 1966 р. у суді над братами Богданом та Михайлом Горинями, М. Осадчим, М. Зваричевською він промовив: «Я категорично відмовляюся давати будь-які показання на закритому суді». Внаслідок чого виникла кримінальна справа №119, яка звинувачувала Чорновола В’ячеслава Максимовича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 179 КК УРСР, через те, що «відмовився давати суду показання по суті справи тільки тому, що суд розглядав справу в звинуваченні Гориня М. М. та інших за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація та пропаганда)». Вирок – три місяці примусової праці з утриманням 20 % зарплати (ст. 179 КК УРСР «Злісне ухилення свідка, експерта або перекладача від явки та відмови від дачі показань або виконання покладених обов’язків». Останнє слово, яке не давали виголосити, В. Чорновіл закінчив словами, які вважались смислом усього його життя: «Я не роблю собі жодних ілюзій щодо того, яким буде вирок. Ви мені, звісно, присудите максимальну кару, яку дозволяє ця стаття. Але якби мені загрожувала не тільки примпраця й усі наступні адміністративні лиха, а навіть тюрма чи каторга, я говорив би тут те саме. Бо немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо не має вищого судді за правду. У мене все». Так починався за словами сестри В. Чорновола Валентини «Чорновіл-політик». Тоді він уже працював над роботою «Правосуддя чи рецидиви терору?» [6].

В праці «Правосуддя чи рецидиви терору?» діяч розкрив політичні репресії другої половини 60-х рр., діяльність правоохоронних органів, розповів про долю своїх товаришів, які за свої непересічні погляди опинилися у в’язницях і таборах. Праця в 1966 р. була надіслана Прокуророві УРСР та Голові КДБ при Раді Міністрів УРСР. Далі В. Чорновіл відправляє «Правосуддя чи рецидиви терору?» П. Шелесту (Першому секретарю ЦК КПУ), Голові Верховного Суду УРСР В. Зайчуку. Так він почав відкрито діяти і прагнути до справедливості. Книгу «Правосуддя чи рецидиви терору?» Україна побачила лише в 1992 р., коли здобула незалежність і автор вже за спогадами й за допомогою видань з-за кордону міг її відродити [6].

У праці «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)» подав біографічні дані, списки публікацій, окремі праці та умови перебування в таборах жертв «першого покосу». У цій праці зібрано матеріал, який свідчив про беззаконність дій тодішньої влади, щодо людей, які стояли на демократичних позиціях. Метою творів було: презентувати інформацію про репресії спільноті, довести, що засудженні були талановитими представниками української еліти, зупинити масове залякування радянською владою [6].

В. Чорновіл за свої твори «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинів») та «Хроніка таборних буднів» отримав Державну премію України імені Т. Шевченка, а також Міжнародну журналістську премію імені Ніколаса Тамаліна (Велика Британія, 1975 р.). Водночас в Україні був відзначений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня [6].

Після написання праці «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців», згідно з кримінальною статтею, яка була спрямована на ліквідацію інакомислення в УРСР, В. Чорновола було звинувачено в написанні та поширені наклепів, які принижували державний і суспільний лад Радянського Союзу. Формально прокурор Львівської області Б. Антоненко порушив кримінальну справу проти В. Чорновола 24 липня 1967р., після прямої вказівки Прокурора УРСР Ф. Глуха. Наприкінці 1960-х рр. В’ячеслав Чорновіл розпочав випуск нелегального журналу «Український вісник», у якому висвітлював важливі питання руху спротиву. Цей журнал був поза цензурним. Як зазначає Валентина Чорновіл (один із упорядників творів у 10 томах В. Чорновола): «У «Віснику» В’ячеслав Чорновіл публікував документи українського самвидаву, вів хроніку арештів судів, переслідувань» [7]. IIV випуски були надруковані за кордоном видавництвом «Смолоскип» (1971 р.), випуск VI – 1972 р., а V випуск не потрапив за кордон. У 1970-х рр. цей часопис був єдиним джерелом правдивої інформації про порушення прав людини, про терор. Підготовлений В. Чорноволом VI випуск «Українського вісника» видавали у Львові М. Косів та А. Пашко, які дописали статті про арешт й долали найважливіші документи самвидаву (аналітичні статті та художні твори) [7].

У грудні 1971-січня 1972 рр. борець за Українську державу ініціював та створив Громадський комітет захисту Ніни Строкачової, заарештованої 8 грудня 1971 р. в Одесі, а вже 12 січня 1972 р. було заарештовано самого В. Чорновола. Проте він мав можливість тримати зв’язок навіть перебуваючи далеко за межами Батьківщини і в неволі. Досліджуючи статтю М. Коцюбинської «Листи Чорновола і Чорновіл у листах, ми бачимо, що «листи Чорновола до табору, як і інші феномени «невільничої епістолярії», – яскраве свідчення екзистенційного утвердження людини в екстремальних умовах» [4]. У листах під час арешту в 1968 р. до сестри Валентини він писав: «Вільним можна лишитися в усяких, навіть у найпринизливіших най нелюдських обставинах… Щоправда, то вже вільність внутрішня» (30.10.1968). Навіть у листах він проявив свою силу волі, незалежність духу. До дружини також писав листи, у яких відчувається вольовий настрій, незважаючи на неодноразові арешти: «Химерна закономірність: чим менша воля, тим більше розкованість» (28-30.06.1983) [9].

В. Чорновіл відіграв вагому роль в утворенні Народного Руху України, завдяки зусиллям його та інших діячів було подолано супротив влади. Після Установчих зборів Руху у вересні 1989 р. продовжив брати активну участь у діяльності та організації НРУ. На початку 1990-х рр. відстояв концепцію діяльності Руху як громадської організації народнофронтівського типу [11].

Березневі вибори 1990 р. до Верховної ради УРСР та місцевих органів влади змінили політичну структуру в органах законодавчої влади, особливо на місцевому рівні. За участю НРУ вперше була створена опозиція компартійній більшості – Народна Рада (125 депутатів від національно-демократичних сил на чолі з І. Юхновським). НРУ здійснив політичні акції: «живий ланцюг» (Київ-Житомир-Рівне-Тернопіль-Львів-Івано-Франківськ), присвячений 71-й річниці Акту злуки УНР ЗУНР (1919 р.); 20 липня 1990 р. – перед Київською міськрадою з ініціативи Руху було піднято синьо-жовтий прапор.

У документі ЦК КПНУ «Про підсумки виборів народних депутатів Української РСР та місцевих Рад республіки» від 30 березня 1990 р. відзначено, що серед 443 обраних народних депутатів УРСР, членів КПРС – 85 %, а серед депутатів місцевих рад – 51,8%. Водночас дві третини складу Львівської обласної Ради складали представники УТС, НРУ, СНУМУ. З’являються нові тенденції формування органів влади. Представники національно-демократичних сил здобули більшість мандатів у міських, районних радах Дрогобича, Стрия, Червонограда, Миколаєва тощо. В Івано-Франківській області опозиція до КПУ в обласній раді становила 78,7%, у міській – 86%. У Тернополі – майже половина в обласній і 60% – у міській» [7].

На перших демократичних виборах у 1990 р. В. Чорновола обрали депутатом Верховної Ради УРСР та Львівської обласної ради в Шевченківському виборчому окрузі. Із понад 81 тисячі виборців. Які взяли участь у голосуванні, кандидатура В. Чорновола в народні депутати України підтримали 55613 (68,60%), а до обласної ради – 68,9% із понад семи тисяч виборців його округу, які взяли участь у голосуванні. Прихід опозиції в ради ознаменував відновлення процесу становлення та розвитку конституційно-правових засад місцевого самоврядування. Ухвала облради 28 квітня 1990 р. про проголошення української національної символіки і національного гімну офіційно прийнятих на території Львівської області. 4 травня 1990 р. прийнято рішення про релігійні конфесії на Львівщині (право реєструвати релігійні конфесії); поновлено всі права, ліквідованої у 1946 р. УГКЦ і саме це вплинуло на прийняття рішення про реєстрацію релігійних конфесій, зокрема греко-католицьких, у раді в справах релігій при Раді Міністрів УРСР. Відбувся перехід на ринкові відносини та реалізовано Концепцію української школи [11].

В. Чорновіл був талановитим журналістом, особливо в часи державотворення від весни 1990 р.

У статті «Будуватимемо державу пліч-о-пліч» говорить: «Ми ще раз пересвідчилися, наскільки потрібна єдність усіх демократичних, національно свідомих сил». Ще раз цими словами засвідчив свою демократичну позицію [1]. Під час інтерв’ю у статті «Вибач, серце, хворіти не час», лідер прагне відновити сили і приступити до державотворення.

В інтерв’ю у статті 31 липня 1992 р. «Опозиція – наша позиція» промовив: «Ми на Львівщині зробили своє, ми дали політичний напрямок, ідею незалежності» [11]. У словах проявилася опозиційність до існуючого ладу.

Дослідниця І. Кривдіна зазначила, що: «Як керівник НРУ та народний депутат В. Чорновіл сподівався на перемогу ідейних цінностей у політиці над матеріальними і закликав пам’ятати про перевагу перших» [11].

1 вересня 1991 р. відбулася Велика рада НРУ, на якій остаточно вирішили висувати від Руху на посаду Президента України В. Чорновола.

Команда, очолювана Л. Танюком, допомагала В’ячеславу Чорноволу здійснювати передвиборчу компанію. Членами її були: М. Бойчук, О. Лавринович, С. Головатий, І. Заєць, С. Одарич, І. Шовковий, В. Козоріз, В. Черняк. Передвиборною програмою В. Чорновола була «Шлях до свободи». Її положення – об’єднати весь народ країни навколо побудови Української незалежної держави та відкритого громадянського суспільства: провести соціально-економічні та суспільно-політичні реформи з урахуванням прав та інтересів кожного громадянина України; створення потужної української армії; забезпечення свободи слова, вільного функціювання ЗМІ; збільшення витрат бюджету на освіту, науку, культуру; забезпечення свободи совісті і віросповідання, рівноправного існування різних релігійних конфесій; гарантування фінансової підтримки з боку держави пенсіонерам; створення необхідних механізмів захисту природного середовища; контролю за шкідливими відходами, а також налагодження взаємодії співпраці з усіма країнами.

У виборах президента України взяло участь 31 892 415 осіб, де проголосували «За» : Л. Кравчук – 61,59%; В. Чорновіл – 23,27%; Л. Лук’яненко – 4,49%; В. Гриньов – 4,7%, І. Юхновський – 1,74%; Л. Табурянський – 0,57 %. Переміг Л. Кравчук [11].

В. Чорновіл після президентських виборів постійно перебував у епіцентрі суспільно-політичного життя України і брав активну участь у прийнятті важливих політичних рішень.

Після Президентських виборів 1991 р. В. Чорновіл обрав конструктивну опозицію. Опозиційність Руху стала свого роду протидією деструктивним силам, навіть гарантією незалежності. На переконання В. Чорновола, Рух до середини 1992 р. був у конструктивній опозиції до влади теоретично. З ініціативи В. Чорновола Мала рада Руху 20 червня 1992 р, заявила про перехід НРУ в опозицію як єдино правильного вибору. Було оголошено програму дій НРУ, основними пунктами якої були: відставка уряду та перевибори Верховної Ради України. А відповідь влади незабаром була такою – контрзаходи, спрямовані на поглиблення розколу демократичних сил, посилення дискредитації В. Чорновола. Проблема протистояння зникла після розмови В. Чорновола з Президентом України Л. Кравчуком, адже під час зустрічі В. Чорновіл наголосив, що усунення НРУ з політичної арени призведе до політичного скандалу в українському суспільстві. 1 лютого 1993 р. було видано Свідоцтво про перереєстрацію Статуту Руху в новому форматі – політичної партії. Реєстрація Руху як партії гарантувала шлях до рішучих дій у процесі українського державотворення [11].

В 1994 р. президентом України було обрано Л. Кучму, який у жовтні 1994 р., запропонував програму економічних реформ, що була подібною до рухівської програми. Ліві стали до нього в опозицію, натомість Рух підтримав, залишаючись на засадах своєї конструктивної протидії. Одночасно НРУ пішов у класичну опозицію до лівого керівництва парламенту як у 1994 р., так і в 1998 р. Найбільше критичних зауважень В. Чорновіл висловлював щодо кадрової політики Л. Кучми. Під впливом правих сил, а можливо, під тиском В. Чорновола, Президент Л. Кучма змінив свою позицію в багатьох важливих питань, зокрема щодо недоцільності впровадження другої державної російської мови [7].

В’ячеслав Чорновіл прагнув незалежності політичної думки. Відстоював національну гідність та національну думку, виступав на захист прав людини. Як народний депутат, з березня 1990 р. він проводив активну державотворчу політику, був одним із ініціаторів прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). В. Чорновіл прагнув до незалежності України.

Одного разу в приватній розмові В. Чорновіл сказав:

«Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів анітрохи… І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б вибрав життя, яке прожив. Часи змінюються, інколи залишаєшся майже один. У мене таке було. Але все одно вірю, що чиню правильно. Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, а не інакше потрібно діяти. Віриш у свою дорогу? Іди й не звертай !..

Щоб не зруйнувати того, що так нелегко здобувалося, – українську державність; щоб зберегти те, що є надійнішим для кожної людини, зокрема й для цілої партії, – гідність і самоповагу, чесність і мужність бути чесним. Перед собою. Перед співвітчизниками. Перед Україною!»[1].

Ці слова є свідченням того, що В. Чорновіл був справжньою людиною і патріотом своєї держави, гідно прожив своє життя в ім’я найкращого майбутнього незалежної України.

Список використаної літератури про життя і творчість В’ячеслава Чорновола.

  1. В’ячеслав Чорновіл : Біографія. Статі. Цитати. – Київ: Смолоскип, 2007. – 36 с. : 1 іл.
  2. Енциклопедія історії України. Т. 10 : Т-Я / Редкол.:В. А. Смолій(голова) та ін. – НАН України. – Київ : Наук. думка, 2013. – 688 с. : іл.
  3. Давиденко В. М. Державницька діяльність В. Чорновола (1990-1999 рр.) // Український історичний журнал – 2013. – №4 – С. 8-25.
  4. Двірна К. Опозиційність у житті та творчості В’ячеслава Чорновола // Історія в рідній школі – 2017. – №6 – С. 24-25.
  5. Чорновіл В. Твори: В 10-ти т. Т.1. Літературознавство. Критика. Журналістика / Упоряд. Валентина Чорновіл. – Передм. В. Яременка, М. Коцюбинської – Київ : Смолоскип, 2002. – 640 с.
  6. Чорновіл В. Твори: В 10-ти т. Т. 2 «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму». Матеріали та документи 1966-1969 рр. / Упоряд. В. Чорновіл – Київ : Смолоскип, 2003. – 906 с.
  7. Чорновіл В. Твори: В 10-ти т. Т. 3 Український вісник. Вип. IVI / В’ячеслав Чорновіл – Київ : Смолоскип, 2006. – 976 с.
  8. Чорновіл В. Твори: В 10-ти т. Т. 4 Кн.1:Листи / В’ячеслав Чорновіл – Київ : Смолоскип, 2005. – 990 с.
  9. Чорновіл В.Твори: В 10-ти т. Т. 4 Кн.2:Листи / В’ячеслав Чорновіл – Київ : Смолоскип,  2005. – 1068 с.
  10. Чорновіл В. Твори: В 10-ти т. Т. 5 Публіцистика, документи, матеріали «Справи №196» ( 1970-1984 рр.) / В’ячеслав Чорновіл – Київ : Смолоскип, 2006. – 912 с.
  11. Чорновіл В. Твори: В 10-ти т. Т. 6 Документи і матеріали (листопад 1985 квітень 1990) / В’ячеслав Чорновіл – Київ : Смолоскип, 2009. – 1068 с.
39192 : Переглядів взагалі - 642 : Переглядів за сьогодні

Залиште коментар