Самійло Васильович Величко – український козацький літописець (до 350-річчя від дня народження)

  • -

Самійло Васильович Величко – український козацький літописець (до 350-річчя від дня народження)

Самійло Васильович Величко народився 11 лютого 1670 р. на Полтавщині у козацькій родині. Його батько, козак Василь Величко, належав до першої сотні Полтавського полку, був людиною грамотною, мудрою й шанованою, мав велику книгарню.

Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Володів латинською, німецькою, польською мовами. Служив канцеляристом у генерального писаря, потім генерального судді В. Кочубея під час гетьманування І. Мазепи.

На початку 1705 уведений до Генеральної Військової Канцелярії, де служив старшим канцеляристом. Брав участь у походах, зокрема через Правобережну Україну з помічним військом на допомогу полякам. Очевидно, і в Генеральному війську, і в канцелярії виконував особливі (секретні) доручення, залучався до посольств гетьмана І. Мазепи.

Наприкінці 1708 був заарештований і ув’язнений як людина, близька до І. Мазепи. Провів кілька років у неволі в Чернігівському краї. Припускають, що з ув’язнення вийшов у 1715 за сприяння сина В. Кочубея.

На службу Самійло Величко вже не повернувся. Спочатку оселився у Диканьці, пізніше перебрався до рідної домівки – у село Жуки. Літописець учителював, займався літературною діяльністю. Чимало відомостей черпав із великої колекції книг і манускриптів, що її збирав упродовж усього життя. До неї входили історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори. Все це Самійло Величко використовував, працюючи над літописом.

Крім історії, виявляв інтерес до інших наук, цікавився політикою, мистецтвом, поезією, збирав власну бібліотеку. До нашого часу збереглося кілька книжок із його автографом. Вони зберігаються в архівах Росії.

Багаторічне розумове та фізичне напруження позначилися на здоров’ї літописця. Він осліп. Тому диктував нові сторінки свого літопису найнятим писарчукам.

Останні роки життя провів у селі Жуки. Тут помер і похований. Могила не відома.

Самійло Величко є автором «Літопису» [1], першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії, народні перекази, інші козацькі літописи, твори іноземних істориків, архівні документи, листи, реєстри тощо.  Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується, частина з них відома й з інших джерел. Літопис складається з 4 частин:

перша – «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновия Богдана Хмельницкого…» – змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік. Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався – щоденник польського хроніста Шимона Окольського – власний коментар;
друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;
• у 4-й частині зібрано додатки з різних документів XVII століття.

Літопис Величка написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ століття.

В. О. Шевчук у своїй вступній статті  «Самійло Величко та його літопис» до «Літопису» пише: «Літопис канцеляриста війська Запорозького Самійла Васильовича Величка завжди привертав до себе увагу вчених. Адже це наймонументальніший твір у давній українській історіографії, і твір, можна сказати, найзагадковіший. Вчені, оцінюючи його, завжди стояли на роздоріжжі. Що це? Твір історичний чи белетристичний? Твір науковий чи витвір «красного письменства»? Спалахували суперечки. Загадки Літопису, зрештою, й досі не розгадано, та й хто знає, чи буде розгадано: час не приносить нових свідчень про його автора – таємниці Літопису продовжують вабити, дратувати й ставити в тісний кут дослідників. І справді, знайомлячись з цим величезним твором, читач або дослідник мимоволі задає собі немало запитань. Хто він був, цей чоловік, котрий у далекому XVIII ст. взяв на себе надпосильний труд писати таку працю? Чи то ретельний і доскіпливий дослідник, чи фантазер і містифікатор? Як бути з фактами, яких не можна перевірити ні за якими джерелами? Чому Літопис має на собі виразні ознаки необробленості? Як поєднати спокійний, величний тон мудрої людини, чесну пристрасність, що струмує зі сторінок Літопису, з численними звинуваченнями, на зразок: він багато чого навигадував? Тож знову-таки: це твір літератури чи історії? Таких запитань можна поставити десятки. Але все це анітрохи не применшує значення цієї монументальної роботи й подвигу, який колись давно, більше 250 років тому, здійснив схований у сутінках минулого чоловік. Чоловік, у якого билося в грудях палке серце, що горіло любов’ю до рідної землі, і який по праву назвав себе «істинним» сином своєї батьківщини» [2].

У статті Т. Ґ. Таїрової-Яковлевої «Літопис Самійла Величка: до питання про нове академічне видання» представлено результати першого аналізу визначної пам’ятки козацького літописання на етапі підготовки її академічного видання, над яким працюють центр із вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету та Інститут історії України НАН України. Робляться спостереження з приводу ілюстрацій та палеографії, а також над використаними в тексті ориґіналами документів [3].

У статті «Книги з бібліотеки Самійла Величка, канцеляриста Війська Запорозького» Т. Ґ. Таїрової-Яковлевої ідеться про історію виявлення бібліотеки С. Величка, дається її характеристика, описуються ориґінальні інскрипти, робляться припущення про первісне місце перебування книгозбірні та про те, як вона потрапила до Російського державного архіву давніх актів [4].

Сам же Самійло Величко не дочекався, як уже було сказано, виходу свого твору в світ. Він згорів у сутінках XVIII ст., але його думки, його віра й натхнення лишилися навіки. Вони пройшли через спопеляючі хвилі часу як дорогий нетлінний скарб. І цього вже досить, бо коли твір несе в собі «велику музику», як писав свого часу Василь Стефаник, він гідний свого призначення.

Список літератури:

  1. Величко С. В. Літопис / С. В. Величко; відп. ред. О. В. Мишанич. – Київ : Дніпро, 1991. – 371 с. – (Давньоруські та давні українські літописи).
  2. Шевчук В. О.Самійло Величко та його літопис / В. О. Шевчук // Величко С. В. Літопис / С. В. Величко; відп. ред. О. В. Мишанич. – Київ : Дніпро, 1991. – С. 5–21. – (Давньоруські та давні українські літописи).
  3. Таїрова-Яковлева Т. Г. Літопис Самійла Величка: до питання про нове академічне видання / Т. Г. Таїрова-Яковлева // Український історичний журнал. – 2012. – № 2. – С. 190–198.  
  4. Таїрова-Яковлева Т. Г. Книги з бібліотеки Самійла Величка, канцеляриста Війська Запорозького / Т. Г. Таїрова-Яковлева // Український історичний журнал. – 2017. – № 5. – С. 103–111.

Огляд підготувала:

Биковська В. Ф., завідувач сектором читального залу історичного факультету