Чорнобиль не має минулого часу

  • -

Чорнобиль не має минулого часу

26 квітня 1986 року о 1:23 за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства – з різницею у дві секунди відбулись два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС. Саме в цей день сталася найбільша трагедія не тільки України, а й усього людства – вибух на Чорнобильській АЕС. Причиною катастрофи прийнято вважати стрибок напруги в мережі, який викликав два вибухи.

Після десятиліття успішної експлуатації атомних реакторів подвійного призначення, на яких крім генерації електроенергії вироблялись ізотопи для військових потреб, з середини 1960-х років у СРСР почалась розробка одноцільових безкорпусних реакторів, відомих як РБМК (Реактор великої потужності) для виробництва електричної і теплової енергії. Енергоблоки з реакторами подібного типу мали стати основою великої мережі атомних електростанцій (АЕС), загальна електрична потужність котрих за десятиліття мала сягнути 8 ГВт. В рамках цієї програми для забезпечення електроенергією Центрального енергетичного району СРСР, до якого входило 27 областей УРСР і Ростовська область РРСФР, біля Києва планувалось звести Центрально-Українську АЕС. Дирекція з її будівництва, створена 11 грудня 1969 року наказом Міністра енергетики і електрифікації СРСР, опікувалась не лише власне АЕС біля села Копачі за 18 км на північний захід від Чорнобиля, але й містом-супутником, спроектованим поблизу залізничної станції Янів, що на відстані 2 кілометрів від майбутньої АЕС, яке мало стати важливим транспортним і промисловим центром з населенням до 85 тисяч чоловік.

Населений пункт Прип’ять був заснований 4 лютого 1970 року, а вже у травні почалось риття котловану для майбутньої АЕС, згодом перейменованої на Чорнобильську. Перший її енергоблок було прийнято в експлуатацію 14 грудня 1977 року, другий – 10 січня 1979 року. Того ж року Прип’ять постановою Верховної Ради УРСР отримала статус міста. 3 грудня 1981 року відбувся енергетичний пуск третього енергоблоку, 25 листопада 1983 року – четвертого.

Через чотири місяці Чорнобильська АЕС вийшла на проектну потужність 4 000 МВт, виробляючи близько 10% електроенергії України.

На кінець квітня 1986 року було заплановано зупинку 4-го енергоблоку для проведення поточного ремонту. Як правило, подібні заходи використовувались для проведення технічних експериментів для удосконалення обладнання АЕС і вивчення режимів його експлуатації. На цей раз було вирішено випробувати можливість використання інерції обертання турбін після їх відключення в якості резервного джерела живлення на випадок його аварійного відключення. Вперше вивчення різних режимів сповільнення реактора РБМК-1000 було проведене 9 вересня 1982 року, це привело до пошкодження тепловиділяючої збірки і розриву одного з технологічних каналів через відмову системи аварійного захисту. Після доопрацювання турбогенератора експерименти проводились ще двічі, але обидва рази невдало, хоча й без фізичних пошкоджень обладнання.

Чергове випробування розпочалось о 1-й ночі проти 25 квітня з поступового зниження потужності реактора 4-го енергоблоку. Через 13 годин була планово відключена система автономного охолодження реактора, однак невдовзі на вимогу диспетчера «Київенерго» виведення блоку довелось зупинити і до 23-ї вечора він пропрацював на половині потужності.

Такий позаштатний режим призвів до так званого «отруєння» реактора ізотопами ксенона, через що о 0:28 26 квітня 1986 року відбулось миттєве падіння практично до нуля потужності реактора. За півгодини її вдалось підняти, правда, до втричі нижчого значення, ніж передбачав регламент випробувань. Попри це о 1:07 випробування були продовжені. Підключення шести насосів в якості навантаження призвело до неочікувано стрімкого збільшення потужності, яке взяти під контроль не вдалось і по сигналу аварійного захисту, який о 1:23 спрацював на пульті оператора АЕС, почалось відключення реактора. Проте через його конструктивний недолік опускання поглинаючих стержнів в активну зону відбувалось надто повільно, реактор заглушити не вдалось і о 1:23 пролунав вибух, а через дві секунди ще один.

Вибухи на Чорнобильській АЕС були не ядерними, а хімічними як наслідок перегріву реактора і накопичення великої кількості газів, що з’явились під час неконтрольованої реакції.

Потужність вибухів була настільки великою, що вони повністю зруйнували обшивку реактора і зірвали багатотонну верхню плиту 4-го енергоблоку, крізь яку в повітря піднялось більше 60 тон радіоактивних матеріалів, у тому числі ізотопів урану, плутонію, йоду, цезію і стронцію, в результаті чого сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році.

Першою жертвою аварії став оператор циркулярних насосів Валерій Ходемчук, який загинув під уламками. Його тіло знайти так і не вдалось.

Оскільки Чорнобильська АЕС була графітно-водним реактором, саме графіт передбачав легкозаймистість всієї системи. Після вибуху в ньому залишилось близько 800 т. графіту, який почав горіти.

Через сім хвилин на місце вибуху прибули пожежні команди з Чорнобиля і Прип’яті, зусиллями яких за три години вдалось локалізувати пожежу і запобігти її поширенню на 3-й енергоблок, з’єднаний з 4-м спільним коридором. У перші години після аварії у рятувальників не було розуміння ситуації і активну зону реактора намагались охолодити водою. Ці зусилля виявились марними і привели до опромінення (в ряді випадків смертельного) багатьох людей. О 6-й ранку від опіків і перелому хребта в лікарні помер інженер-наладник Володимир Шашенок. Близько обіду до Москви літаком було відправлено першу групу з 28 вражених радіацією з числа пожежних і співробітників АЕС. Загалом від вибуху і при гасінні пожежі, що тривала близько 10 днів, загинув 31 чоловік і більше двох сотень було госпіталізовано. Остаточно графіт перестав горіти лише 10 травня.

За офіційною статистикою віддалені наслідки опромінення, виявлені за наступні 15 років, стали причиною загибелі від 60 до 80 осіб, за неофіційною – в Україні померло більше 15 тисяч людей, які були уражені в результаті аварії на Чорнобильській АЕС.

Перше повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС з’явилось лише наступного дня, коли близько полудня 27 квітня диктор Прип’ятської радіотрансляційної мережі сповістив про збір та евакуацію жителів 45-тисячного міста. Їх не попередили про масштаби і причини небезпеки, не дали жодних рекомендацій про те, як слід поводитися для зменшення впливу радіоактивного забруднення. Щоб запобігти паніці, повідомлялося, що евакуація лише тимчасова, однак невдовзі довелось вивозити населення не лише з 10-кілометрової зони навколо АЕС, а й з населених пунктів у радіусі 30 км від Чорнобиля.

Через традиційну для СРСР секретність і схильність применшувати масштаби негараздів, офіційно радянські громадяни були повідомлені про Чорнобильську аварію лише 28 квітня, коли про неї, базуючись на даних про підвищений радіаційний фон над Швецією, вже сповістили більшість іноземних засобів масової інформації. При цьому агентство ТАРС було вкрай лаконічне: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджено один з атомних реакторів. Вживаються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створено урядову комісію».

Втім, це не зупинило масових публічних заходів з нагоди Першотравня і за особистою вказівкою генерального секретаря КПРС Михайла Горбачова в Києві, Гомелі та інших містах України і Білорусі в околиці Чорнобильської АЕС пройшли велелюдні святкові демонстрації.

Лише 3 травня завершилась евакуація людей з 10-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. До 6 травня було евакуйовано жителів інших населених пунктів в радіусі 30 км навколо місця аварії, загалом понад 115 тисяч чоловік.

Для ліквідації наслідків аварії була створена урядова комісія на чолі з заступником голови Ради міністрів СРСР Борисом Щербиною, яка координувала свою діяльність з республіканськими комісіями в Білоруській РСР, Українській РСР і РРФСР. У 30-кілометрову зону навколо ЧАЕС почали прибувати фахівці, відряджені для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини – як регулярні, так і сформовані з терміново викликаних резервістів. Їх зусиллями через три тижні, завдяки скинутим з вертольотів 4 тисячам тон суміші піску, бору, свинцю і глини вдалось ізолювати реактор 4-го енергоблоку, що продовжував випромінювати радіацію і зупинити подальше забруднення ґрунту. Щоб запобігти зараженню ґрунтових вод і Дніпра, інженерними військами навколо АЕС була споруджена захисна стіна, глибина якої місцями доходила до 30 метрів, а також були відсипані дамби на річці Прип’ять.

Для зменшення радіаційного фону у червні 1986 року над 4-м реактором Чорнобильської АЕС почалось зведення спеціального бетонного «саркофагу».

Офіційне розслідування, проведене Державною комісією і підтримане Міжнародним агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), провину за аварію поклало майже виключно на персонал ЧАЕС і в листопаді того ж 1986 року, по завершенні за рекордні 205 днів зведення над 4-м енергоблоком ізоляційної споруди, відомої як «Укриття», 1-й та 2-й енергоблоки, а грудні 1987 року й 3-й енергоблок були знову введені в експлуатацію. Проте, вже у 1993 році уповноваженими міжнародними інституціями, у тому числі й МАГАТЕ, раніше зроблені висновки було визнано помилковими і головною причиною аварії було названо конструктивну недосконалість реактора РБМК-1000, що у поєднанні з неправильною підготовкою експерименту і непоінформованих про потенційні загрози операторів призвело до фатальних наслідків.

Великі пожежі і аварії, що трапились у подальші роки, змусили переглянути можливість експлуатації Чорнобильської АЕС і у 1996 році був зупинений спочатку другий, а потім і перший її енергоблок. 29 березня 2000 року було прийнято постанову уряду України № 598 «Про дострокове припинення експлуатації енергоблока № 3 та остаточне закриття Чорнобильської АЕС» і о 13:17 15 грудня ЧАЕС повністю припинила свою роботу.

У квітні 2012 року за фінансової підтримки країн «Великої вісімки» і Європейського банку реконструкції та розвитку почалось будівництво нового «саркофагу» над зруйнованим 4-м реактором Чорнобильської АЕС, яке було завершене у 2019 році.

Безперечно питання енергетики в сучасному суспільстві стоїть доволі гостро з усіма дефіцитами та забрудненнями. Але аварії на АЕС – це занепад сільського господарства через непридатність територій, знівечені життя багатьох поколінь, мільйони грошей на знезараження, “саркофаги” та інші необхідні речі.

Вчені і на далі продовжують вивчати причини і наслідки Чорнобильської катастрофи. Пропонуємо вашій увазі огляд літератури про трагічну сторінку нашої історії.

У виданні «Чорнобиль»вперше оприлюднюються документи Оперативної групи Політбюро ЦК КПУ, створеної для організації та керівництва роботи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Документи розкривають оперативну роботу владних структур з евакуації населення з небезпечних зон, його розміщення, надання медичної допомоги, прогнозні оцінки та роздуми представників вищої управлінської гілки, профільних відомств і наукових установ щодо подолання техногенної катастрофи [1].

Н. П. Барановська  в статті «Суспільний вимір Чорнобильської катастрофи» проаналізовала зміни, які сталися в соціальній ситуації протягом 20 постчорнобильських років. На великому фактичному матеріалі розкрито екологічні та медичні наслідки викидів радіоактивності зі зруйнованого 4-го енергоблоку ЧАЕС, позитиви й негативи в ході їх мінімізації, проблеми з фінансуванням основних напрямів соціальної підтримки постраждалого населення, суперечливі оцінки наслідків аварії постраждалими та Міжнародною агенцією з атомної енергетики [2].

Чорнобильська катастрофа засвідчила, що важкі ядерні аварії призводять до глобальних наслідків та впливають на життєві інтереси багатьох країн. Масштаб Чорнобильської катастрофи, найтяжчої за всю історію людства техногенної катастрофи, добре відомий як ученим, так і політикам усього світу. Великих зусиль  у вивченні наслідків катастрофи прикладають і українські вчені.

У статті «Про деякі аспекти участі науковців НАН України у мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи» Н. П. Барановська розповідає про деякі важливі аспекти участі колективів наукових установ НАН України у вирішенні значного кола проблем, породжених Чорнобильською катастрофою, а саме: забезпеченні життєдіяльності Києва та охороні здоров’я населення [3].

Український юрист Т. Коваленко в статті «Проблеми гарантування земельних прав громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» робить висновок, що в чинному законодавстві України недостатньо відображений конституційно-правовий механізм гарантування набуття і реалізації громадянами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, права власності на земельні ділянки, що зумовлює необхідність удосконалення ЗК та спеціальних законів з питань правового захисту осіб, які постраждали від аварії на ЧАЕС. В свою чергу це спонукає до потреби поглибленого наукового пошуку в сфері здійснення права власності на землі громадян, які постраждали внаслідок найбільшої техногенної катастрофи України [4].

Насправді використовувати атомну енергетику – це як ходити по лезу ножа. З одного боку, перспективи доволі заманливі, з іншого – один невірний крок, і катастрофа неминуче зачепить усе людство.

Не варто забувати, що людина – істота не досконала, і все, створене нею, може мати хибу.

Список літератури:

  1. Чорнобиль: документи оперативної групи ЦК КПУ (1986-1988) / упоряд. : О. В. Бажан та ін. Київ : Інститут історії України НАН України, 2017. 830 с.
  2. Барановська Н. П. Суспільний вимір Чорнобильської катастрофи. УІЖ. 2006. № 2. С. 129–145.
  3. Барановська Н. П.Про деякі аспекти участі науковців НАН України у мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи. УІЖ. 2009. № 3. С. 147–156.
  4. Коваленко Т. Проблеми гарантування земельних прав громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Право України. 2006. № 12. С. 83–86.

Биковська В. Ф., завідувачка сектором
читального залу історичного факультету