Іван Скоропадський – гетьман Лівобережної України (1646–1722)

  • -

Іван Скоропадський – гетьман Лівобережної України (1646–1722)

Постать Івана Скоропадського донині залишається мало дослідженою у вітчизняній та зарубіжній історіографії. В ній переважали здебільшого суб’єктивно-негативні оцінки його суспільно-політичної діяльності.

Скоропадські належали до православного шляхетського роду, що вийшов з Підляшшя й у ХVII ст. осів на Брацлавщині. За деякими відомостями, матір’ю майбутнього гетьмана була одна з представниць княжого дому Чарторийських. Численна родина Скоропадських у 1674 р. майже в повному складі перейшла на службу до лівобережного гетьмана Самойловича. Іван починав свою кар’єру в Генеральній військовій канцелярії канцеляристом (1675), старшим військовим канцеляристом (1676), згодом став чернігівським полковим писарем (1681), генеральним бунчужним (1698) і, нарешті, генеральним осавулом (1701). Брав участь практично у всіх виправах гетьманського війська, починаючи від Чигиринських походів 1677–1678 рр., проте не виявив особливих військових талантів, більшою мірою тяжіючи до виконання дипломатичних доручень Івана Мазепи, який ставився до нього з довірою і симпатією. У 1706 р. був призначений стародубським полковником і, за свідченням сучасників, розглядався Мазепою як один з імовірних наступників на гетьманстві.

Восени 1708 р., не дочекавшись підходу шведського війська, Скоропадський був змушений здати Стародуб корпусу Меншикова, який випередив шведів і прибув до міста раніше. На раді в Глухові в листопаді 1708 р. поряд з Павлом Полуботком був одним із кандидатів на булаву. Справу «обрання» Скоропадського гетьманом вирішила особиста приязнь до нього Петра І. Подальше правління тривало під пильним контролем російської влади і планомірним наступом на автономію Гетьманщини, що виявилося у виданні нової редакції українсько-російських договірних статей (т. зв. Решетилівських), розташуванні на Лівобережжі полків російської армії, залученні козацтва до виснажливих війн із Персією, будівництві комунікацій та фортець. Останнім акордом гетьманування Скоропадського стало заснування 1722 р. Малоросійської колегії для управління Україною, проти якого він активно, але безрезультатно виступав.

Постать Івана Скоропадського донині залишається мало дослідженою у вітчизняній та зарубіжній історіографії. В ній переважали здебільшого суб’єктивно-негативні оцінки його суспільно-політичної діяльності.

Чи не вперше в історії Олександр Гуржій в своїй праці «Іван Скоропадський» робить спробу певної «реабілітації» гетьмана на ґрунті більш глибшого аналізу тогочасних джерел, а також вивчення внутрішньої ситуації в країні крізь призму зовнішніх факторів, що її зумовлювали. Вперше розглянуто питання про формування державної ідеї у свідомості вищої посадової особи в Гетьманщині початку XVIII ст. Показано, якими методами І. Скоропадський прагнув зберегти автономію великого регіону та його територіальну цілісність. Характеризується міжнародна діяльність володаря булави за тяжких тоталітарних умов царату, участь у війнах і походах на чолі козацьких загонів проти військ Польщі, Туреччини, Кримського ханства та Швеції. Висвітлено трагічні сторінки взаємовідносин Петра I, І. Скоропадського та запорожців [1].

О. І. Гуржій присвятив немало часу дослідженню постаті І. Скоропадського і в співавторстві з О. П. Реєнтом  у книзі «Від гетьмана до гетьмана: рід Скоропадських в історії України» через призму однієї гетьманської  родини розглядають долі представників політичної еліти України XVIII – початку ХХ ст., які відіграли важливу роль не лише у вітчизняній, а й у світовій історії [2].

Юрій Мицик у статті «П’ять невідомих документів гетьмана Івана Скоропадського» наводить невідомі документи гетьмана України Івана Скоропадського (1708–1722), які дають змогу краще уявити економічне становище Мгарського монастиря під Лубнами. Вони також проливають світло на сторінки історії низки навколишніх сіл та біографії деяких представників козацької старшини [3].

Говорячи про тих дослідників, які позитивно описують особу І. Скоропадського,  О. Путро наголошує, що історики задля подолання негативних стереотипів щодо І. Скоропадського дещо ідеалізують, міфологізують свого героя, створюють його новий образ.

На думку О. Путро, гетьман від самого початку був приречений на невдачу в своїх діях, на нього тиснули три фактори: крах виступу І. Мазепи, антиукраїнська політика російського уряду та Петра І, виснажлива війна, що знекровлювала Україну. Справжня політична діяльність гетьмана розпочалася з поданням ним Решетилівських статей (1709 р.), зміст яких не залишає сумніву в патріотизмі автора. Але І. Скоропадському характерна «політична наївність» протягом усього періоду правління. О. Путро заперечує думку О. Гуржія стосовно того, що І. Скоропадський не мав реальної можливості для радикальних змін на краще у становищі народу, навпаки, говорить автор, є підстави думати, що «гетьман, вихований у дусі відданості російському монархові, відверто не хотів цього робити» [4].

Помер І. Скоропадський 3 (14) липня 1722 р. у 76-річному віці в Глухові. С. Сегеда у статті «Іван Скоропадський» називає гетьмана «довічним в’язнем», оскільки його прах знаходиться на території колонії суворого режиму. З приводу поховання, то відомо, що він похований у Гамаліївському монастирі поблизу Шостки. Проте і тут, як не дивно, виникають питання. Незважаючи на те, що с. Гамаліївка (нині Шосткинського р-ну, Сумської обл.) знаходиться ближче до м. Шостки і належить йому в адміністративному відношенні, чимало дослідників пише про поховання гетьмана в монастирі біля Глухова. Це твердження, на думку автора, справедливе тільки тоді, якщо визнати той факт, що м. Глухів, колишня гетьманська столиця, більш відоме для читача назвою, аніж м. Шостка [5].

Отже, постать І. Скоропадського – досить суперечлива в українській історії.

Cписок літератури:

  1. Гуржій  О. Іван Скоропадський. Київ : Вид. дім «Альтернатива», 2004. 312 c.
  2. Гуржій  О. І., Реєнт О. П. Від гетьмана до гетьмана: рід Скоропадських в історії України : монографія / ред. : Н. Німенко, В. Звагельський. Суми : Сумський державний університет, 2011. 228 c.
  3. Мицик Ю. П’ять невідомих документів гетьмана Івана Скоропадського. Київські історичні студії. 2020. № 1 (10).  С. 117–121.
  4. Путро О. Гетьман Іван Скоропадський. Київська старовина. 1999. № 4. С. 171–175.
  5. Сегеда С. П. Іван Скоропадський. Гетьманські могили. Київ : Наш час, 2009. С.277–296.

Биковська В. Ф., завідувач сектором
читального залу історичного факультету