24 лютого 2022 року розпочався черговий етап російсько-української війни. Саме в цей день росія здійснила повномасштабне вторгнення на територію України. Цей напад став кульмінацією загарбницької війни, яку Москва розпочала проти України 10 років тому з окупації Криму у 2014 році.
У перші години війни російські ракети атакували українські аеродроми та військові об’єкти по всій Україні. Наступними об’єктами російських ракетних обстрілів та авіаударів стали мирні українські міста та села – житлові та пологові будинки, лікарні, дитячі садки, школи, церкви, об’єкти цивільної інфраструктури. Усі ці два роки російська армія намагається стерти та зрівняти із землею наші міста та села, серед яких – Маріуполь, Волноваха, Бахмут, Соледар, Вугледар, Авдіївка, Богородичне, Долина та інші.
Своєю збройною агресією росія розв’язала першу в XXI столітті континентальну війну в Європі, підірвавши систему колективної світової безпеки, встановлену після Другої світової війни. Світ знову зіткнувся з режимом, який прагне силової ревізії кордонів і прямує до новітнього тоталітаризму.
Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну остаточно зірвало маску з агресивного путінського режиму, що прикидався “миротворцем” та “третьою стороною” у війні на сході України, поширюючи на весь світ дезінформацію, брехню про “Донецьку та Луганську народні республіки”, які насправді є підконтрольними Москві окупаційними режимами в Донецькій та Луганській областях України. Путін намагався переконати світ, буцімто в Україні триває “громадянська війна”.
Ми, українці, тримаємо оборону й демонструємо волю перемогти ворога, чим доводимо спроможність протистояти російській військовій агресії, ми об’єднали зусилля у лавах Збройних сил України, Національної гвардії України, масового волонтерського руху, а також на дипломатичному, інформаційному, історичному та інших фронтах.
Наш героїчний опір – це боротьба не лише за фізичне виживання Українського народу та свободу країни, а й за власну ідентичність і цінності нашого суспільства як частини європейської спільноти. Цілком справедливо вважати, що українці проливають кров і за вільну та демократичну Європу і збереження світового порядку.
Книга Марсель Х. Ван Херпен “Війни путіна. Чечня. Грузія. Україна: незасвоєні уроки минулого” створює дивовижний ефект. Вона допомагає скласти воєдино величезний пазл з різних фактів, подій, спогадів та припущень. Назва “Війни путіна” просто акцентує на найбільш войовничому і нетерпимому етапі новітньої історії сусідньої з нами країни. Але – як свідчить аналіз подій початку 90-х років – “старший брат” ніколи не змінював своїх агресорських планів по відношенню до націй, що начебто підпадали в зону його старатегічних інтересів. Автор досконало володіє матеріалом та історичними фактами, що дозволяє йому провести наскрізну лінію через цілий ряд військових конфліктів. Від кривавих зіткнень у Абхазії та Молдові до неприкритого війського вторгнення у Грузію та Україну – все це продовження одних і тих самих процесів, керованих з Кремля. До речі, на момент написання твору Росія ще не здійснювала прямої збройної агресії проти України, однак автор робить пряме припущення про невідворотність саме такого розвитку подій. Одним словом, ця книжка систематизує значний масив даних, що волею російського керівництва подавалися у знаменитій російській манері “театру абсурду”. Ви зможете позбутися навіяних великодержавницькою пропагандою шорів та побачити справжні причини збройних кофліктів та тих, хто їх стимулював та напряму брав у них участь [1].
Книга спогадів “Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки)” містить інтерв’ю військовослужбовців, які воювали у складі українських добровольчих формувань. Розкриваються обставини виникнення батальйонів «Донбас», «Айдар», полку «Азов», Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», батальйонів територіальної оборони. Висвітлюються питання мотивації добровольців, особливості їх бойового досвіду та оцінка сучасної російсько-української війни. Інтерв’ю доповнені фотографіями із зони бойових дій [2].
Дія роману С. Лойко “Аеропорт” починається в Аеропорту (прообраз Донецького аеропорту) і розгортається по хвилинах протягом останніх п’яти днів більш ніж 240-денної облоги.
Маленький український гарнізон Аеропорту денно і нощно відображає атаки противника, багаторазово перевершує їх в живій силі і техніці. У цьому зруйнованому повністю Аеропорту, підступні та жорстокі вороги стикаються з тим, чого не очікували і чого не можуть повірити. З кіборгами. Вороги самі так назвали захисників Аеропорту за їх нелюдську живучість і впертість приречених. Кіборги в свою чергу своїх ворогів прозвали орками.
Разом з кіборгами в Аеропорту знаходиться американський фотограф, який по ряду причин переживає цю необов’язкову війну, як особисту драму. Його очима, немов у калейдоскопі, в перервах між боями в Аеропорту, читач бачить всю історію того, що об’єктивні історики назвуть не інакше, як російсько-української війною [3].
Роман Сергія Жадана “Інтернат” – спроба показати російсько-українську війну очима не військових, не журналістів, не політиків, а саме пересічних українців, які знаходяться на лінії фронту. Про їхній вибір і відсутність у них вибору, про їхню позицію і відсутність у них цієї позиції, необхідність брати на себе відповідальність і відсутність звички брати на себе відповідальність.
Три зимові дні 2015 року, Донбас. Тридцятип’ятирічний вчитель Паша – людина, яка з усіх сил намагається не висовуватися і вдавати, що життя продовжується як завжди, навіть коли жах війни охоплює його місто. Він вирушає в подорож, щоб забрати свого племінника з інтернату на окупованій території.
Потрапляючи в зону бойових дій, перетинаючи мінливі кордони та укладаючи непрості союзи, Паша усвідомлює, кому він насправді відданий, у дедалі відчайдушнішій боротьбі за те, щоб врятувати Сашка і повернути його додому [4].
У період найінтенсивніших боїв за Бахмут узимку та в березні 2023 року письменник Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов проживають дні й ночі з українськими піхотинцями й артилеристами, медиками й капеланами, рятувальниками та дітьми у місті й околицях, де тривають артилерійські обстріли та вуличні бої. Результатом тих поїздок є книжка репортажів та есеїв “Бахмут” про побут війни, про те, чому військові роблять манікюр і як зʼявляються позивні, про непоправні втрати, історію Бахмута та феномен пам’яті й забуття [5].
Список літератури:
- Херпен, М. Х. Ван. Війни путіна. Чечня, Грузія, Україна : незасвоєні уроки минулого. Харків : Віват, 2016. 302с.
- Усна історія російсько-української війни (2014–2018 роки). Вип. 4 / Український ін-т національної пам’яті. Київ : К.І.С., 2018. 383с.
- ЛойкоС. Аеропорт. Головна книга про війну, якої не мало бути, і про героїв, які хотіли жити, але вмирали : роман. Київ : Брайт Стар Паблішінг, 2016. 374 с.
- Жадан С. Інтернат : роман. Київ : Meridian Czernowitz, 2017. 336с.
- Лаюк М. Бахмут. Київ : Ukraїner, 256 с.
Вікторія Биковська, завідувачка сектору читального залу історичного факультету