Пилип Орлик – державний і політичний діяч, дипломат, полководець, публіцист, поет, полеміст, – безсумніву, належить до найбільш яскравих постатей не лише української, а й загалом європейської історії першої половини ХVІІІ ст. людина, наближена до легендарної особистості епохи – гетьмана І. Мазепи, людина, що вільно спілкувалася з правителями багатьох країн Західної та Центральної Європи, турецькими султанами і кримськими ханами, що тримала у своїх руках важелі європейської дипломатії, велична за своїми замислами і трагічна за своєю долею, – таким постає український гетьман у спогадах та листуванні сучасників, зі сторінок документальних джерел, у зразках епістолярної спадщини, працях не одного покоління науковців.
Його ім’я стоїть поряд із найвидатнішими діаспорянами, які відіграли визначну роль у суспільно-політичному житті України XX століття – Петро Скоропадський, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, Степан Бандера. Але Орлик, безсумнівно, був першим серед політичних емігрантів.
Водночас і сьогодні ще недостатньо поціновано його роль в українському державотворенні, не до кінця проаналізовано політичний спадок, розпорошеною залишається поетична й полемічна творчість.
Народився майбутній політик 21 жовтня 1672 року на Віленщині (нині територія Білорусі). Батько – походив із литовсько-чеського старовинного баронського роду Орликів, мати – із сім’ї Малаховських – українка, тому й сина охрестили за православним обрядом. Рано втратив батька (загинув під Хотином в польсько-турецькій війні), вихованням сина займалася мати.
Підлітком його відправили до Києва, здобувати вищу освіту. Там він вступив до Київської Колегії (Києво-Могилянська Академія). Наука давалася легко, всі іспити складав на відмінно. Тоді прокинулися таланти до поезії й ораторства. Філософія й література стали найулюбленішими дисциплінами. Був справжнім поліглотом – володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і турецькою мовами.
Завдяки протекції С. Яворського, в 1693 році Пилип став до служби консисторським писарем при Київській митрополії. Відтоді його кар’єра швидко пішла в гору. Завдяки наполегливій праці П. Орлик зумів здобути собі пошану серед вищих кіл суспільства. Згодом він перейшов до гетьманської канцелярії. Того ж року одружився. Його обраницею стала Анна, донька полтавського полковника Павла Герцика. Завдяки цьому шлюбу, Пилип ще ближче наблизився до козацької старшини. Трохи згодом Пилип Орлик отримав почесне місце старшого військового канцеляриста.
П. Орлик не тільки бездоганно виконував свої прямі обов’язки, але й усім серцем був відданий Україні й палко підтримував її визвольний напрямок.
Восени 1707 року Мазепа довірив П. Орлику свої плани щодо повстання проти Московського царства, й про укладання союзу зі шведами. Той в усьому підтримав гетьмана й зайнявся активною пропагандою й дипломатією серед козаків в Криму, Туреччині та Польщі. Завдяки своїм умінням йому вдалося залучити чимало людей на сторону гетьмана.
Після поразки шведсько-українських військ під Полтавою П. Орлик зберіг вірність опальному І. Мазепі. Вони відступили на турецьку територію в Бендери (місто в Молдові). Ця поразка, окрім розгрому армії, стала справжньою катастрофою українських національно-визвольних змагань. Коли ж помер І. Мазепа (2 жовтня 1709-го) виникло цілком логічне запитання – що робити далі й хто стане намісником Гетьмана.
Тоді в Україні Петро I назначив Івана Скоропадського на місце І. Мазепи. Емігранти ж на противагу обрали Пилипа Орлика, 5 квітня 1710 року він став гетьманом. У цей день новий гетьман проголосив Конституцію “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького” [1].
Українська Конституція стала першою у світі, що розділила владу на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Конституція Орлика засвідчує давні демократичні традиції українців – цей документ з’явився на 77 років раніше за американський Основний Закон і на 81 рік раніше за польську Конституцію.
Орлик все життя присвятив боротьбі з Московією. Вступав у перемовини зі Швецією, Кримським ханством і Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни проти Петра I з єдиною метою – визволення України.
У 1711 році запоріжці здійснили похід на Правобережну Україну, внаслідок якої кошовий Кость Гордієнко здобув Білу Церкву й дійшов до Фастова. Але тут зрадили татари, які були союзниками в цьому поході, й довелося відступати до Бендер.
Того ж року татари, турки й польсько-українське військо зустрілися з російською армією біля річки Прут й завдали поразки ворогу.
Та зрештою, втративши довіру українського населення, а разом із тим і надію на визволення України, П. Орлик переїхав до Швеції. Потім була Австрія, Чехія.
Коли в 1740 році розпочалося протистояння між Туреччиною і Росією, в гетьмана замайоріла надія на відновлення українського протистояння. Він почав шукати підтримки у Франції, Великої Британії, Речі Посполитої, Ватикану, Саксонії, Пруссії. Писав до очільників держав листи, в яких розповідав про тяжку долю українців під московським ярмом, закликав стати на бік України й допомогти скинути російський гніт. Але не вдалося.
Помер Пилип Орлик 24 травня 1742 року в Яссах, що у Молдові.
Унаслідок багатьох причин протягом тривалого часу постать і діяльність українського гетьмана ставали предметом наукових зацікавлень переважно тих українських істориків або дослідників історії українського права, творче життя яких виявилося тісно пов’язаним із закордонними українознавчими центрами. Царська влада вилучила П. Орлика з історії України як “зрадника”. Не жалувала його й радянська історіографія, у зразках історієписання якої ім’я П. Орлика згадувалося лише в контексті критики “націоналізму”. Вигнанець за життя був вигнанцем і по смерті.
Незважаючи на той кількісний публікаторський ажіотаж навколо постаті П. Орлика, який спостерігається в Україні після її незалежності в 1991 р., по-справжньому цікавих наукових праць з’явилося не так уже й багато. Вочевидь, справа ускладнюється значною мірою тим, що більша частина життя цього українського політика проходила за межами України. Він та його родина змушені були постійно змінювати місця свого проживання, що, безумовно, не сприяло формуванню більш-менш компактних джерельних відкладень, які б послідовно фіксували політичні кроки гетьмана в екзилі як лідера першої хвилі української політичної еміграції.
Маловідомим в Україні – і цьому значною мірою сприяли цілеспрямовані дії російської дипломатії – залишався й міжнародний резонанс, який час від часу виникав у правлячих та дипломатичних колах ряду європейських країн щодо політичних закликів і пропозицій, які виходили від П. Орлика.
Праця Б. Д. Крупницького “Гетьман Пилип Орлик (1672–1742) : його життя і доля” являє собою немов-би синтез багатолітніх дослідів історика над собою й діяльністю гетьмана Пилипа Орлика. Вона була написана ще в 1947 році, на доручення Науково-дослідного інституту Української Мартирології (Мюнхен), дійсним членом якого був Б. Крупницький [2].
У книзі Ю. С. Фігурного “Український гетьман Пилип Орлик” аналізується державотворча діяльність Пилипа Орлика в українознавчому вимірі. Автор переконаний, що все своє свідоме життя П. Орлик присвятив боротьбі за незалежність України [3].
У книзі Т. Чухліба “Пилип Орлик” в науково-популярному форматі розповідається про одного з найвидатніших українських гетьманів, палких поборників незалежної України, одного з авторів першої української Конституції 5 квітня 1710 р. Пилипа Орлика. Простежено його походження, життєвий шлях, політичні погляди, діяльність на посаді гетьмана. Висвітлюються його особисті чесноти, поетичний талант, подвижницька, подиву гідна діяльність в еміграції, спрямована на визволення України з-під московського ярма [4].
Книга “Пилип Орлик: життя, політика, тексти” стала результатом співпраці українських дослідників історії та культури України кінця XVII – початку XVIII століть із колегами-науковцями з Італії, Польщі, США і Франції. Можливість для міждисциплінарного обговорення широкого кола питань, пов’язаних із цим періодом, що отримав метафоричну назву “Мазепинська доба”, забезпечила проведена 14-16 жовтня 2010 р. у Національному університеті “Києво-Могилянська академія” Міжнародна наукова конференція, приурочена до 300-річчя Бендерської конституції 1710 р. Статті 23-х авторів із шести країн, представлені увазі читача, є розширеними версіями доповідей, які було виголошено на Міжнародній науковій конференції “Ad fontes” до 300-річчя Бендерської конституції 1710 р., а в окремих випадках і доопрацьовано з урахуванням дискусій, що точилися [5].
У статті В. М. Матях “Гетьман в еміграції Пилип Орлик: історико-історіографічний портрет політика” робиться спроба представити історико-історіографічний портрет українського політичного діяча першої половини XVIII ст., гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика. На тлі біографічної канви висвітлюється спрямована на відновлення незалежної Української козацької держави політична діяльність цієї непересічної постаті. Особливу увагу звернуто на політикотеоретичну спадщину П. Орлика [6].
Список літератури:
- Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького. Конституция Филиппа Орлика. Тирасполь : Юридическая литература, 2010. 75 с. Приурочено к 300-летию со дня подписания данного документа.
- КрупницькийБ. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742) : його життя і доля / вступ. ст. О. Оглоблина. Київ : Дніпро, 1991. 78 с.
- Фігурний Ю. С. Український гетьман Пилип Орлик : монографія. Київ : НДІУ, 2008. 124 с.
- Чухліб Т. Пилип Орлик. Київ, 2008. 64 с . (Серія: “Великі українці”).
- Пилип Орлик: життя, політика, тексти : матеріали Міжнародної наукової конференції “Ad fontes” до 300-річчя Бендерської конституції 1710 р., 14–16 жовтня 2010 року / Національний університет “Києво-Могилянська академія” ; ред.-упоряд. Н. Яковенко. Київ : Вид-во “Пульсари”, 2011. 295 с.
- Матях В. М. Гетьман в еміграції Пилип Орлик: історико-історіографічний портрет політика. Український історичний журнал. – 2011. № 4. С. 116–131.
В. Ф. Биковська, завідувачка сектору
читального залу історичного факультету